Болгарські села на Одещині: Знам’янка, де болгари живуть поряд з депортованими українцями

14 Березня 2024, 13:47
село Знам'янка 12616
село Знам'янка

На початку 2000-х років в Україні проживали понад 200 тисяч болгар і більше ніж 70% із них  – на території Одеської області. Болгари у XIX столітті переселилися у ще незаселені південні регіони, аби врятуватися від турків, які окупували їхні землі наприкінці ХІV століття. Особливо важко жити в окупації було під час російсько-турецьких воєн наприкінці XVIII   – початку XIX  століть.

Кореспондентка Район.in.ua побувала у двох болгарських селах на півночі та півдні Одещини, щоб дізнатися, як болгарським переселенцям вдалося зберегти власну культуру та ідентичність.

У першій частині розповідаємо про початковий пункт подорожі – велике село Знам’янка, розташоване неподалік від траси Київ – Одеса, за 70 кілометрів на північ від обласного центру. Знам'янку заснували болгарські переселенці, але понад 70 років поруч із ними живуть депортовані українці.  

Історія про те, як болгари з далекого Дервенту заснували село Знам’янка на Одещині

Із траси, якою невпинно мчаться фури, до села йти не менше 15 хвилин.  Коли потрапляєш у Знам’янку,  розумієш, що назвати її селом доволі складно. В очі впадають чисті узбіччя та непогані дороги, облаштована, як у місті, автобусна зупинка, і жовто-блакитні прапори на стовпах. У селі працює  декілька магазинів,  аптека, затишна кав’ярня, є парк із фонтаном та великий будинок культури, зведений на фундаменті зруйнованої за радянської влади Вознесенської церкви.

Будинок культури у Знам
Будинок культури у Знам

Фонтан у парку
Фонтан у парку

Саме неподалік від нього ми зустрілися з болгаркою за походженням, завідувачкою будинку культури та засновницею Знам'янського Товариства болгарської культури імені Катаржи Неонілою Юрдик. Жінку в селі знають усі не лише через те, що вона понад 40 років «завідує культурою» і їздить Знам’янкою на імпровізованому скутері. Вже більш як 10 років пані Неоніла організовує екскурсії різними куточками України та закордону.

Неоніла Юрдик
Неоніла Юрдик

Знак на честь заснування села
Знак на честь заснування села

Поки ми йдемо до будинку культури, жінка розповідає про історію Знам’янки. За офіційними джерелами, село заснували у 1806 році вихідці з Болгарії, які тікали від переслідування турків. Але місцевий історик-аматор Олександр Візіров знайшов в архіві документи, у яких ідеться, що історія села починається у 1804 році. Сюди переїжджали болгари, які жили в селі Голям-Дервент Ямбольської області Болгарії, розташованому на самому кордоні з Туреччиною. За словами пані Неоніли, на кладовищі цього болгарського села досі можна знайти прізвища, які зараз носять її односельці.

Біженці дісталися Одеси пароплавом та спочатку осіли у селі Паркани, розташованому на території сучасної Молдови. Згодом їм запропонував переселитися  на свої землі поміщик, бригадир російської армії, молдованин за походженням Ілля Катаржи. На той час уряд російської імперії та землевласники намагалися будь-яким чином заселяти ще неосвоєні землі південних регіонів – наприклад, пропонуючи звільнення від податків на кілька десятиліть. Так вихідці з болгарського Дервенту опинилися на півночі Одещини. Поселення назвали на честь землевласника – Катаржина або Катаржине

«Тоді річка Малий Куяльник, яка протікає тут, була судноплавною, люди селились по обидва береги, будували хати з каменю. У 1814 році у поселенні побудували першу кам’яну церкву. На початку XX століття у Знам’янці проживали  понад п'ять тисяч людей. Але у 20-ті роки минулого століття багато родин у пошуках кращого життя виїхали до Одеси», – розповіла Неоніла Юрдик.

За її словами, на місцевому кладовищі ще можна знайти поховання із кам’яними хрестами, на яких є записи болгарською мовою. На жаль, після впорядкування цвинтаря деякі зі старих поховань були знищені.

У 30-ті роки минулого століття село Катаржине перейменували на Сталіне. Вже у 1961 році тодішньому голові сільради райвиконком наказав за три дні знов змінити назву села. Голова відразу запропонував повернути йому стару назву, але районне керівництво різко та однозначно відмовило. У сільраді запропонували перейменувати село на Ульянове  –  на це не погодилось вже обласне керівництво. Тоді сільрада запропонувала назвати село Краснознам'янка. Але й ця назва довго не збереглася: незабаром її замінили на Червонознам'янку. Так село називали до 2016 року.  

Історія про депортацію, болгарського зятя й те, як болгари та бойки жили в одній хаті

У будинку культури розташований музей села, але наразі він не працює через ремонт. Там зберігають експонати, пов’язані із культурою та історією болгар, є там і традиційний жіночий костюм, який пані Неоніла привезла саме з того села, звідки колись виїхали  її пращури.

Загиблі воїни
Загиблі воїни

У будинку культури виставлені 12 фото загиблих у російсько-українській війні.

«Цього хлопця бачив, коли він востаннє у відрядження приїздив. Це було незадовго до його загибелі. Він тоді ніби щось відчував. А тіло цього загиблого довго не могли знайти», – емоційно розповідає місцевий житель Станіслав Познар

Він не лише відомий у селі автомеханік, а і, як каже Неля Юрдик, її права рука. Пан Станіслав категорично відмовляється фотографуватися, зате розповідає історію власної родини. Він українець за походженням, його батьків іще підлітками разом з іншими  родинами  силоміць виселили із західних регіонів країни.

У 1951 році до Знам’янки депортували понад 250 родин бойків із села Поляна Нижньо-Устрицького району тодішньої Дрогобицької області. Колишнє бойківське село, у рамках так званого договору обміну територіями, відійшло до Польщі.

Перед депортацією людей із Поляни привозили до Знам’янки, аби вони самі будували для себе хати.

«Перший раз мою покійну маму Юзефу (тоді ще у неї було дівоче прізвище Микита) привезли в село на роботу у 1950 році. Вона разом з іншими будувала саманні хати. А вже через рік, її з батьками та п’ятьма братами виселили сюди остаточно», –  розповів Станіслав Познар.

Так поруч із болгарами оселилися українці. Депортованим українцям у Знам’янці житла не вистачило, тож їх заселяли в будинки болгар, які тут жили. Родина мами пана Станіслава певний час жила в одному домі з болгарами.

Протягом тривалого часу родина депортованих проживала під одним дахом з батьками Неоніли Юрдик.

«Мама розповідала, що у нашій літній кухні жила родина – тато, мама і троє дітей. Вони приїхали сюди зі своєю коровою й картоплю звідти привезли.Велику, гарну – не таку, як у нашому степу вирощують. Малою я часто бігала до них в гості, й вони пригощали мене вареною картоплею, залитою кислим молоком», – згадує Неоніла. 

Читайте також:  Мусили прижитись на чужині: сім’ю Емілії Дзіпак примусово переселили на Одещину

Одна з доньок у родині під час переїзду захворіла на туберкульоз і згодом померла. Пізніше родину бойків переселили в окрему хату. Але Різдво та Великдень батьки пані Неоніли завжди святкували разом із тією родиною, яка колись у них жила.

Пан Станіслав зізнається, що ніколи не думав повернутися на батьківщину пращурів. Крім рідної мови, він непогано розмовляє болгарською та польською. Першу вивчив завдяки дружині-болгарці: мовляв, а як по-іншому, він же болгарський зять? Другу мову Станіслав чув від мами.  

Познар чотири рази був у Польщі. В один з таких візитів у 2013 році  він вирішив заїхати у село за декілька десятків кілометрів від  Старого Самбору, але вже на території іншої держави. Саме там народилася його мама. У польському селі Поляна він зустрівся з маминою подругою дитинства –  Цецилія Лисиганич. У 1950 році вона також приїздила будувати хати у  Знам’янку, але її родині вдалося уникнути депортації. Коли вона дізналася, звідки приїхав Станіслав та чий він син, міцно обійняла його й довго плакала.

«Пані  Цецилія запитала мене, чи залишилися ще в селі болгари. Жінка приїздила сюди лише раз, коли їй було 17 років. 63 роки вона не чула болгарської мови, але тоді заговорила до мене саме болгарською»,  – розповів він.

Його мама  після депортації відвідала рідне село лише раз, незадовго до своєї смерті. 

Болгари з українцями завжди жили мирно, часто одружувались між собою. Звісно, іноді бували й непорозуміння,  часом сусід у запалі міг назвати іншого сусіда турком, а у відповідь почути зневажливе «переселений». Зараз у селі проживає понад чотири тисячі жителів, близько 30% з них – болгари. За словами пані Неоніли, у Знам'янці  наразі  мешкають лише п’ять суто болгарських родин. 

Читайте також:  «І поїхали ми на двох підводах»: чи отримають депортовані українці відновлення справедливості від держави

 

Історія про те, як автору роману про Знам’янку забороняли писати болгарською

На столі завідувачки будинку культури лежать три великі фоліанти про історію села. Перші два – великі ретроспективні документальні фотоальбоми «Катаржино» «Катаржино-2». Їх автор-упорядник – інженер за фахом та історик за покликанням, уродженець Знамʼянки, Олександр Візіров. У книгах дуже багато фото, які автор збирав у жителів села, робив копії та повертав власникам.

Документальний фотоальбом «Катаржино»
Документальний фотоальбом «Катаржино»

Краєзнавець не просто шукав світлини, а записував дані тих, хто на них зображений, встановлював родинні зв’язки, місця, де ці люди працювали чи навчалися. З деякими фото доводилось витратити місяці, аби знайти інформацію про тих, хто на них зображений.

Третя книга – роман-хроніка «Катаржи», створений письменником та перекладачем з болгарської Іваном Мавроді, який народився у Знам’янці, а жив в Одесі.

Аби більше дізнатися про автора роману, йдемо з пані Неонілою до місцевої школи.

Місцева школа
Місцева школа

Неподалік від сучасної триповерхової шкільної будівлі стоїть пам’ятник загиблим під час Другої світової війни льотчикам 69 авіаційного полку, який в ті роки базувався на території Одеського військового округу. Втім, літак на постаменті нагадує реактивний винищувач МіГ-15, який з’явився вже після війни. Перед самою школою стоїть пам’ятник книзі із найвідомішою цитатою Тараса Шевченка.

Літак у селі
Літак у селі

Найвідоміша цитата Тараса Шевченка
Найвідоміша цитата Тараса Шевченка

У школі працює музей історії, де зберігають особисті речі письменника Івана Мавроді, його друкарську машинку, на якій він писав роман про болгар України та рідне село.

Табличка на школі
Табличка на школі

Як розповіла педагогиня-організаторка Олена Савочкіна, роман «Катаржи» Іван Мавроді написав наприкінці 70-х – початку 80-х років минулого століття. Книгу видали російською мовою, хоча перші оповідання автор написав болгарською. Після Другої світової війни, через тиск радянської влади, Іван Мавроді змушений був писати лише російською.

Олена Савочкіна у музеї Івана Мавроді
Олена Савочкіна у музеї Івана Мавроді

Читайте також:  Вишиванки та український театр стали пристрастю: історія херсонки, яка пережила окупацію та вивчає українську культуру

Історія про мови та болгарку з українським серцем

У місцевій школі колись викладали болгарську мову. Спершу вчити дітей рідної мови почали у 30-х роках минулого століття однак це тривало до 1936 року, саме тоді, коли  радянська влада почала русифікацію всіх сфер життя.  Другий раз факультатив із болгарської запровадили у 90-х роках. Роботу вчителя оплачували болгарські культурні товариства. За тодішнім законодавством Болгарії, етнічні болгари з інших країн мали право безкоштовно навчатися у місцевих вишах.

«Дехто з наших односельців свого часу цим скористався. Тобто, вони вивчали мову у нашій школі, а після отримання атестата виїздили на навчання до Болгарії. Хтось залишився там після закінчення вишу, але більшість повернулася на Одещину», –  розповіла Неоніла.

Згодом діти перестали цікавитися болгарською і факультатив скасовували.

За словами пані Неоніли, українці, які не вчили болгарську, все одно використовують у розмовах болгарські слова.

«Наприклад, кажуть на лавку коло хати «бітенка», а на ворота – «попута». Ми ж давно разом живемо. Хотіли того чи ні, але болгари вивчили українську, а українці болгарську»,  – розповіла вона.

Сама пані Неоніла зізнається, що від початку повномасштабного вторгнення більше розмовляє українською і щиро не розуміє, чому односельці-болгари не розмовляють із дітьми рідною мовою – як і того, чому деякі українці продовжують говорити російською.

Ще у 2001 році Неоніла Юрдик заснувала товариство болгарської культури імені Катаржи. Спільно з однодумцями вона намагається зберегти культуру та традиції болгар Одещини, проводять свята, готують традиційні болгарські страви, серед яких – улюблена у Знам’янці баниця.

Для цієї страви готують тісто як на вареники, ретельно його вимішують, ділять на 12 частин, які тоненько розкатують. Потім кожен пласт перемазують підсоленим кисломолочним сиром, збитим із яйцями, складають один на другий та заливають домашнім топленим маслом. Страву запікають у духовці. Баницю завжди готують на Масницю та Новий рік.

«До речі, її можна готувати й в інший спосіб – начинку кладуть на розкатане тісто і скручують у формі равлика. Болгари, які живуть у Бессарабії, називають баницю міліною. Назва страви залежить від області, з якої  болгари переселилися в Україну. До речі, якщо замість сиру покласти у таке тісто запечений та потовчений гарбуз, то це вже буде наш «тиквеник»,  – розповіла Неоніла.

Разом із нею в кабінеті п’ємо зелений чай та смакуємо пиріжками з тушкованою капустою. Жінка розповідає про ще один традиційний смаколик  – «рогувачки» або «крастачки» – страву, схожу на чебуреки з сиром, яку смажать на майже сухій сковорідці, а потім змащують вершковим маслом.

Пані Неоніла неодноразово бувала у Болгарії, бачила Стару Загору, Пловдив, Габрово, Варну. За її словами, наразі там вважають мову, якою спілкуються жителі Знам’янки, застарілою. Тож аби розуміти місцевих, жінці доводилося вчитися на курсах болгарської.

Взагалі, пані Неоніла ― людина непосидюча, вона організовує й супроводжує екскурсії до Одеси, Вінниці, Закарпаття, Умані, Кам’янця-Подільського. Каже, що це більше хобі, ніж заробіток, але вимагає часу і зусиль. Із земляками вона їздила не лише у Болгарію, а й Туреччину. Цьогоріч планує екскурсію до Румунії та ретельно вивчає місцеві історичні пам’ятки, які варто відвідати.

«Зі мною їздять переважно люди старшого віку, які також пропрацювали все життя, а тепер хочуть трохи відпочити. Перше, що я роблю – шукаю екскурсовода, який би зустрів нас у національному костюмі»,  –  розповіла вона.

Біля будинку культури
Біля будинку культури

Історія про те, як односельці ледь не посварилися через нову назву села

Дорогою до сільської ради пані Неоніла розповідає про те, як перейменовували Знам’янку.  

У 2016 році згідно із законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» Червонознам’янку внесли до переліку населених пунктів, які належить перейменувати. Тоді між односельцями виникли суперечки стосовно нової назви. Напружені обговорення тривали у селі більше пів року. 

У селі
У селі

Дехто з місцевих хотів повернути селу історичну назву ― Катаржине, інші з цим не погоджувалися мовляв, назва іноземного походження, прийнята за часів Російської імперії та співзвучна до «каторги», «каторжним». Аби врахувати думку всіх, у селі навіть провели опитування повнолітніх жителів.

Сільська рада
Сільська рада

За словами голови Знам’янської громади Валентини Тринчі, яка працює на посаді вже три роки, тоді депутати сільради разом з представниками вулиць ходили по будинках і збирали підписи за ту чи іншу назву у зошити. Близько 60% опитаних проголосували за повернення назви Катаржине, Знам’янка набрала трохи більш як 30% голосів, решта селян проголосували за назви Дружелюбівка, Мирне та Нова Поляна.  Після довгих обговорень та дебатів між прихильниками та противниками історичної назви, місцева влада направила лист до Верховної Ради з пропозицією перейменувати село у Катаржине.

Валентина Тринча
Валентина Тринча

Однак у травні 2016 року народні депутати більшістю голосів підтримали проєкт постанови про перейменування Червонознам’янки у Дервент – село в Болгарії, звідки вийшли ті болгари, які тут оселилися. Ймовірно, за рекомендаціями Інституту національної пам’яті історичну назву не повернули через те, що Ілля Катаржи, хоч і був молдованином, усе-таки служив у російській армії. 

Назва Дервент теж  не всім сподобалася. Хоч вже наближався крайній термін перейменовувати село, місцеві активісти звернулися до Верховної Ради з проханням затвердити назву Знам'янка як ту, що отримала друге місце за кількістю голосів. Відповідне рішення депутати Верховної Ради прийняли вже у липні 2016 року.

«Дуже багато українців підтримали Катаржине, але цю назву не погодили. До речі, зошити із підписами опитаних жителів за ту чи іншу назву передали Олександру Візірову, а він віддав їх у державний архів, де ті і зберігають», – розповіла Валентина Тринча. 

Її тато українець, якого в 11 років разом із батьками депортували з села Поляна. Він розмовляв болгарською мовою, мама ж Валентини болгарка, але дуже добре знала українську.

Дорогою до автобусної зупинки пані Неоніла довго розмірковує про те, що, мабуть, наразі хвилює чи не кожного з нас,  –  війну, загиблих, зруйновані міста, долі переселенців, які втратили все. Знам’янці, по долях яких невблаганним ураганом пронеслися давно зниклі імперії з примарними амбіціями, декілька війн, турецька окупація, голодомори, прибирають на городах та готуються до початку польових робіт. Вони вигрібають з ділянок торішнє листя, сміття, обрізають сухі гілки, пораються у теплицях та під спів пташок підмітають двори. 

Читайте також: Козацький некрополь в Одесі: як старовинні хрести та нові технології руйнують російські міфи

*** 

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.  Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю СІД Медіа Груп і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

 

Коментарі
21 Березня 2024, 07:04
Дуже дякую Вам за статтю .
Коментар
21/07/2024 Субота
20.07.2024
13:43
19.07.2024